За підтримки Асоціації «Ukraine Schweiz Bern» у Берні 2 червня 2023 року відбулася фотовиставка фотохудожниці Юлії Віммерлін під назвою «(НЕ) загнані в кут».
Ідея з кутом не нова. Але Ірвінг Пенн – американський фотограф, один з найвпливовіших фотографів XX століття – який фотографував свого часу впливових людей у куті, мав трішки іншу мету. Юлія Віммерлін скористалася цією ідеєю через власні відчуття.
«Я теж була в глухому куті. Ти в куті, коли не знаєш, куди йти, не можеш рухатися. І якщо Ірвінг Пенн на початку 20 сторіччя фотографував зірку Голівуду у куті, це, на мій погляд, історія з психотерапевтичним ефектом. А в мене ця ідея трансформувалася в обставини. І це був філософічний підхід. Адже кут є на всіх фото, але не скрізь його видно», – розповідає Юлія.
Реалізація проєкту була непростою. Деякі потенційні учасниці відмовлялися від участі – визнати, що ти в глухому куті, хотіли не всі. Ті, що погодились, відкрили свої серця та домівки. Але і це було непросто. Біженки здебільшого жили у гостьових родинах і як поставляться швейцарці до фотопроекту, було незрозуміло. Втім, бажання було таким сильним, що потрібні слова знаходились. «Ми шукали кут у приміщенні, де жили мої герої. Часто доводилось пересувати меблі. А потім я спостерігала за людьми, які переодягалися у той самий одяг, в якому востаннє вийшли з рідної оселі. Це були особливі відчуття», – пригадує Юлія.
Фотохудожниця спеціально зробила так, щоб жінки не бачили, коли саме вона натискала на пуск фотокамери.
Юлія ставила камеру на штатив і робила це через ноутбук. Далі тиша…Потім на обличчі з’являлися спогади і ….сльози. Плакала учасниця. Плакала Юлія.
40 людей – 40 світлин. Усі з надією на повернення до життя, яке вони мали до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Цей проект неймовірно чуттєвий, надзвичайно емоційний. Для жінок, які вважали той одяг ледве не талісманом, а, одягнувши його, знову поринали у спогади.
Ідея Юлії в організації фотовиставки була в тому, щоб «перемішати» … кантони Швейцарії з регіонами України. Відтак, фотохудожниця об’їздила чи не усі швейцарські кантони, а повернулась звідти зі світлинами жінок чи не з усіх українських регіонів.
На фото вгорі Катерина Дебкалюк з мамою та бабусею. Вони мешкають у Базелі. До Швейцарії переїхали з невеличкого містечка Славутич неподалік Чорнобиля. У Катерини є син Вільям. Коли вони вимушено втікали з України, йому було 7. Саме його питання «Ми всі помремо?» Катя згадувала у момент зйомки. «Нас вивозив до кордону тато Вільяма, мій колишній чоловік. Тоді вже була запроваджена комендантська година і вона застала нас в дорозі в невеличкому містечку на Заході України. Система сповіщення про повітряну тривогу була ще неналагоджена – про небезпеку з повітря повідомляли різними способами, зокрема, дзвонили у церковні дзвони. І ось цей момент, коли звідусіль чувся дзвін, ми сиділи в автомобілі і боялись навіть поворухнутися. Саме тоді Віллі запитав про смерть. Я відповіла: «Я з тобою, а значить, все буде добре!»
«Історія Катерини – успішна!», – переконана Юлія. Жінка приїхала в Швейцарію, маючи роботу в ІТ-сфері ще з України. Втім, українська зарплата не дозволяла утримувати сім’ю у Швейцарії. І Катерина вирішила: час змін настав! Вона щодня розсилала до десятка резюме, «ловила» кожну нову вакансію. І успіх її «наздогнав». Катерина працює в Лугано, гідно оцінена праця дає можливість утримувати родину. Катерина майже щодня їздить в Лугано з Базеля і назад. В комфортному залізничному транспорті часто обдумує, що рухало нею у той непростий момент. І якось зрозуміла: це усвідомлення швидкоплинності часу! Не гаяти час, досягати мріяного та бажаного, не зупинятися і не впадати у відчай – ось що допоможе кожному. Це непросто, але можливо.
На іншому фото – Людмила Богун, журналістка з Чернігівщини. Останні роки працювала в Славутичі. У місцевій газеті була головним редактором. Та особлива гордість Людмили – її влог на Ютубі про Чорнобильську катастрофу. Для майже стотисячної аудиторії журналістка розповідає лише перевірені дані, інформацію від першоджерел та очевидців.
…Саме тому на одній зі світлин вона з камерою. «Коли евакуювалися з Чернігова, я, окрім двох дітей, захопила відеокамеру та диски з цінною інформацією, унікальними відеокадрами, – пригадує Людмила. – Ще в дорозі до Швейцарії знімала людей на пунктах для біженців, записувала їхні інтерв’ю. Втім, працювати з набраним матеріалом я не могла. На тому фото, яке буде оприлюднене на фотовиставці, я – людина, яка не могла спати ночами. Людина, якій щоночі снились вибухи та ракети. Людина, яка щомиті думала про старшого сина, що залишився в Україні та чоловіка, який пішов захищати Батьківщину на фронт».
Нещодавно чоловік Людмили Костянтин загинув у бою за Незалежність України. Асоціація «Україна Швейцарія Берн» приносить щирі співчуття родині героя.
На світлині Людмила в одязі, в якому вона залишала Україну. Каже: брала не нове, не кольорове. Але за одягом не судять, додає журналістка. І пригадує історію з жінкою у дорогій шубі, яку вона бачила в одному з пунктів для тимчасового прихистку біженців. Дитина і шуба – ось все, що залишилось від її минулого життя. І шубу незнайомка, як потім сама ж розповіла Людмилі, одягнула лише тому, що вона лежала найближче тоді, як будинок, в який влучила ракета, вже почав горіти.
Розповісти свою історію для Людмили означає віддати частинку себе задля Перемоги України. Розповідати історії інших – виконати професійний обов’язок, одночасно позбуваючись відчуття вини.
Виставка мала величезний успіх серед відвідувачів.
